Breath

нічне місто горить у святкових мотивах,

запітніле вікно мого нешвидкого авто,

я дзвоню тобі у нестримних миттєвих поривах,

я дзвоню і мовчу, а ти не питаєш: «це хто?»

я минаю поволі самотні знайомі проспекти,

ти розкажеш у слухавку останні новини,

я боюсь говорити як свідомий боїться секти

і затримаю подих в якому вже стільки провини.

ти зіб’єшся з розмови, спіткнешся своєю ходою,

шукаючи необхідні слова і забуті сліди,

дихай разом зі мною.

дихай разом зі мною цією зимою.

дихай разом зі мною не тільки цією зимою,

лиш почни і дихай зі мною завжди

Вінки тернові

десь на небі боги обирають найгіршу смерть,
на землі вже хтось п’яний не першим келихом крові.
пропоную тобі ще до півночі рівно чверть,
виправдовуйся, дивлячись в очі мої калинові.
ти стріляв вже у матір, а як будеш далі жити?
у сусідів, гріючи руки у нас на серці?
люди йдуть на майдан, а у горах чути трембіти,
бо достатньо уже твоїх вічних безглуздих інерцій.
десь на небі боги обирають найкращий час,
на землі вже хтось п’яний не першим келихом крові,
вирвав квіти з волосся – останній наказ дня нас.
Україна тобі вже сплела вінки тернові.

Північ

ти відпускаєш усіх своїх привидів,
усіх демонів у мої собори.
здоровий глузд непомітно вилетів,
безслідно зник, а лишився хворий.
ще кілька кроків до вокзальних кас
і кілька подихів до швидких затяжок:
давно не римується, що єднало нас
і не римується, що промовчиш — не скажеш.
розірвемо назавжди дурні і пусті умови,
вже адвокати шукають собі адвокатів,
рівно в опівніч вбиває мене невідомий,
рівно опівночі не можеш без мене спати

Змова

твої мрії ще діють, хоч візи давно не дійсні
і немає у паспорті місць на штампи й відмітки,
я цілую твої вогнепальні уявні наскрізні,
розриваєш важкі окови і всі мої клітки.
сенс загубиться у перекладі з мови на мову,
ти додаш щось із доторків, мішатимеш цукор у каві.
твої очі горять, а це значить, у змові ми знову,
швидко кава холоне: дощ у Києві, сніг у Варшаві.
набираємо швидкість і йдемо до пекла по колу,
десь в могилі Данте перепише усі свої твори,
фігуруємо разом з тобою в прологах і протоколах,
обіймеш мене вихором, а я заберу тебе морем

Уривки

музика зі сльозами підписала контракт,
а душі перечекати би кілька сезонів,
з дощем перебігти в ритмічний такт
подалі від умовних й реальних кордонів.
перехворіти б усі погодні прогнози,
перемовчати б усі крикливі образи,
переплакати б усі громи і сльози,
перемотати б пусті бутафорні фрази.
фрази? хай їх зажує приймач,
хай попсує твої платівки.
книжка розірвана, ти пробач,
з повісті люблю лише уривки

Грань

кілометри заглушують простір,
у масштабі — це кілька торкань,
божевільні ідуть на розстріл
і між нами стирається грань,
бо на ній уже всі маршрути,
що ведуть до чужих вокзалів
нас вокзали не хочуть забути,
потяги — оминають далі.
ще масштабів таких не існує,
а у просторі — кілька торкань.
наші поcтріли всі уже чують:
божевільні
стирають
грань

Échafaud

чужа постіль вже зовсім не гріє,
чужі очі колись були рідні,
а думки — як старі повії:
холодні, доступні, фригідні.
і слова твої в ме́ні безплідні
ще колись так були необхі́дні,
зараз, мабуть, лише обхідні́.
скажеш, так? я назло тобі: "ні!".
із вокзалу — у потяг,
а з потягу — знов на вокзал.
знаєш, цей нескінчений протяг
з поцілунками в інтервал
не клади мені в пам'ять,
прошу, не клади мені в рот
букет спогадів. вони манять
на останній етап — ешафот

Disorder

ти впадаєш так дзвінко в депресію,
я влітаю байдуже в апатію,
а плюсів в мені хоча б десять є?
розміняла на мінуси, всі розтратила.
назбирала з твоєї душі собі квіти,
залишала натомість душевні хвороби,
твої очі палали немов малахіти
у моїй крижаній оздобі.
ти впадаєш понуро у відчай,
я лечу у свою параною.
допитаєш мене як слідчий,
скільки плюсів в мені і хто я?
ти цілуєш мене в божевілля,
я дарую тобі психоз
як загальний наркоз
чи солодкий гіпноз.
ти п'яниш, завтра буде похмілля,
та сьогодні лише передоз.

Твої вулиці зливами плачуть...

Photo © Taras Dzedzey

твої вулиці зливами плачуть,
я іду до своєї колії,
я іду як людина незряча,
а думки у тобі такі голі і
так беззахисно ти відчиняєш
вікна в тихій без мене кімнаті.
згадуєш, як щодня називаєш,
коли метри між нами кляті,
коли мілі- і коли кіло-,
коли карта, коли півглобуса,
коли тіло так близько до тіла,
коли голос далеко до голосу.
я вертаюсь – мені відкриваєш,
знаєш, як я люблю забувати.
коли в тебе вже слів немає,
починаю вірші писати.

До зустрічі, Львів

добирали слова, не писали листів,
цілували у снах, не прощали, прощавшись
назавжди чи на тиждень: "до зустрічі, Львів!
пам'ятатимеш нас у тобі заблукавших?"
пам'ятатиму Львів: лабіринти із кави,
вічно шумні вокзали, рідко тихі зупинки,
а у нашій історії — недописані глави.
Львове, прошу, не вирви із книги сторінки

Знаєш, я люблю дороги, далекі поїздки...

знаєш, я люблю дороги,
далекі поїздки:

лягаєш так у потязі від знемоги,
а твій сусід дістає свій плеєр і старі сіді-диски,
потім бачить твої заховані десь у думках очі,
ховає одразу:
"а знаєш, я колись у 85-тому теж їхав у Львів сам, розкажу, хочеш?" -
і фраза побіжить, наздоганяючи фразу,
наздоганяючи час.

знаєш, я люблю поїздки, нерідний плацкарт -
далеко не перший клас
і кожного разу новий старт.
ти їдеш, перебираєш думками,
минаючи міста, де не просто вокзали,
не просто приїжджі з сумками й візками -
тут теж думали, будували, ламали,
а потім забили і не згадали -
як ти, так і інші, мабуть,
а поїзд вже їде немало,
по рельсам шепоче: "згуби думки, забудь".

а знаєш, я люблю дороги, дешевий чай,
вузлики протягів і холодну постіль.
музику включай, думки виключай,
закінчиться пісня, вони вже як гості
незвані прийшли. не будеш спати, спитаєш у свого сусіда,
перериваючи його розповідь про вісімдесятп'ятий,
кого він відвідав, де був, куди їде.
він вдасть, що у нього у вухах вата,
дістане свій програвач, довго шукатиме кнопку play
і вкотре зрозуміє що сіді вже не працює.
а тим часом, жбурляючи безжально людей,
поїзд так невчасно собі загальмує

02/09/2013

Вітер зірве листок календарний

вітер зірве листок календарний,

а вечори уже не гарячі,
безсонні ночі довгі і марні,
холодні руки мої тремтячі.
запах дощу п’янкий сьогодні
вікна відчинить в моїй уяві,
думки відчинить твої голодні,
очі пожвавить чиїсь такі мляві.
осінь встигає вогнем спалахнути:
когось відкине, когось прихилить.
серпень не може не надихнути,
вересень нас уже не зупинить

Відцвіла

спорожніла душа хоче пити,
спустошене серце хоче тепла,
зав’яли давно вже всі квіти
в кімнаті й мені: «чуєш? я відцвіла».
осінь, знаєш, давно вже хотіла,
щоб ти зайшла у холодні двері,
до мого без дихання тіла,
та все ще теплих артерій,

щоб протягів ти наробила,
щоб довго я вже не цвіла,
щоб все неживе в мені вбила,
яке я так довго кляла
в рядках, у думках, у безсонні,

і бачу я, осінь, у твої очах
калюжі від сліз бездонні,
на щастя, у мене – покритий дах.

Буду твоїм океаном

хочу стати океаном у твоїх руках.
лоскотати хвилями тебе спокійно,
враз зірвати штормом швидко дах
й зашуміти гучно, емоційно.
а ти знаєш, скільки є між нами
балів у шкалі Бофорта?
я тебе кохатиму вітрами,
будеш ти єдиним моїм портом.
скільки б не тривав між нами штиль,
як би не лякали нас тумани,
скільки би не було слів до тебе й миль,
твоїм тільки буду океаном.

До чорта

знаєш, до чорта всі ті перешкоди
в хвилинах, у метрах, у наших думках.
до чорта умовні на картах широти
і зірвані дроти,
і вічні чекання у телефонних гудках.
прощатимусь зараз із кожним стражданням,
із кожним чеканням,
ваганням-мовчанням
холодних самотніх купе.
хай йде все до чорта,
я, може, і горда,
хай трісне аорта,
до чорта. до чорта тебе

Вчора. Сьогодні. Щоночі

навколо твій сигаретний дим,

я вдихаю тебе, видихаю.

жадібно. швидко. разом із ним

ти — шкідлива звичка, а я — зловживаю.

ти заварюєш мене як каву гарячу
без цукру й краплини вершків.
я не знаю насправді, що для тебе значу,
але дуже багато слів,
із яких зрозуміла вчора,
                                    сьогодні,
                                                  щоночі:
я тобою хвора,
          вечори без мене холодні,
                   снів без тебе я вже не хочу.
я ж причина твого безсоння —
і не тільки в листах електронних

Твоє море

твоє море мене цілує,
пестить, вірші читає, шумить,
рани зцілює хвилями всує
і так дивно, що саме в цю мить,
воно чує, де в мене болить,
де кричить.
твоє море мене штормить.
і кипить
моє серце — б/у апарат.
не рахую биття. не ділю на хвилини.
твоє море вже чуло стільки кантат,
та, на жаль, трагічної картини.

Торкнись мене

ти пам'ятаєш, як злизував із губ мій шепіт?
а зараз я навіть не знаю,
де ти,
де твої намети?
чим зігрітий? може, чаєм,
кавою чи кимось іншим?
поки я ще зустрічаю
й проводжаю сотні віршів,
поки я ще розглядаю
фото із тобою разом,
на яких мене немає,
на яких не буду з часом,
ти торкнись мене так тихо.
ти торкнись мого конверта.
може, буду згодом дихать,
хоч на серці рана здерта.

Travel Guide

Ми їздимо світом
і кажемо, може, кожного разу:
"О так, я хотіла би жити,
тут, де в душі більше місця для джазу".
В старому місті Лева,
чи навіть у вічно вишуканій Празі,
де мелодійно шумлять дерева,
чи там, де всі люди в морській чудовій засмазі.
А я думаю, що могла б переїхати у Китай
і сидіти над Хайхе з пляшкою рому,
та тобі прошепочу тихо я: "Забирай.
Ти мене забирай лиш до свого дому".

Ми зберемо згодом з усього світу,
мільйони фото, карт і монет,
щоб згадати колись, як гуляли літом,
де Шекспір написав свій перший сонет.
Разом будемо пити ароматну каву,
яку ще давно нам Відень відкрив.
Десь, може, затишно і дуже яскраво,
але в тобі — мій світ, ти мене підкорив.

У тобі є щось досконале з Берліну,
щось похмуре із Праги, щось бурхливе із Риги,
де не була я, і в яку не заїхала би країну,
в кожній бачила трохи твоєї інтриги.
І, повертаючись квапливо додому, щоразу
я забувала Вежу Пізанську й величний Біг-Бен,
ти — моє місто без жодного дороговказу,
а я твого міста — вірний абориген.

Тринадцять віршів

написала уже для тебе тринадцять віршів від руки,
хоча я ще ніколи й не торкалась, сп'янівши,
твоєї щоки,
більше того, я навіть не уявляю
у цю мить,
чи колюча вона зрання?
і від доторків моїх, не знаю,
чи горить?

а ти досі ніколи не бачив на власні очі,
як я сплю
і не знаєш, чи снишся мені, цього так хочеш.
теж молю,
щоб заходив до мене, залишався зі мною
вночі
і прошу, як я буду занадто сумною,
обійми, не кричи,

бо між нами не більше, ніж нуль смс,
нуль листів.
та лиш сонце одне гріє й світить з небес,
а між нами мільйони мостів,
якими ще треба з тобою колись пройти
і не раз,
бо між нами тринадцять віршів теплоти,
сотні фраз.

Лист (Знову лід)

"привіт. як ти? що нового? чим живеш сьогодні?
у нас зима, в мені сніжить," —
пишу я листа, гаряче сумую, пальці холодні, —
"а серце тебе відчуває, дрижить.

ми живемо і дивимося то за спину, то комусь вслід,
замість того, щоб просто дивитись під ноги,
під якими лід, вода, знову лід,
і немає ні в кого тривоги
щодо першої допомоги.

знову лід. пам'ятаєш нашу школу, класи, уроки обж,
де розповідали, як жити безпечно?
вони знали тоді, що життя слизьке, холодне, чуже?" —
як завжди я пишу щось не дуже доречне, —

"знову лід. він, мабуть, піді мною тріснув.
в душі холодно, горло захрипло, кашляю бідними римами.
якщо знайду якусь думку прісну,
то загублю ж одразу. зігрій мене, зроби чаю з цитринами.

знову лід. офіціант помилився, я ж хотіла твого гарячого чаю,
я ж хотіла зігрітись, холод вже пробирає,
а лід добре тільки у спеку."— думаю про тебе, сумую, зітхаю —
"в мене ж спеки без тебе немає..."

Ти так далеко, чуєш?

ти так далеко, чуєш? ти. далеко. так.
не відчуваю подиху твого, не бачу очі,
а, може, ти захочеш — прилетить літак,
бо знаєш добре, що я дуже хочу.

ти так далеко, чуєш, ближче ти
стаєш із кожною секундою розмови.
тобі вдається в мене увійти,
оргазми прочитати непрозові.

а ти далеко. чуєш, так не може бути,
бо просто ти не маєш на це права.
ти близько. досить вічної отрути.
піду заварювати на двох каву.

ЛітШкола в Карпатах: мікс навчання, відпочинку і найкращих емоцій

Так склалося, що в цьому році, обравши чудовий відпочинок та пройшовши відбір, я поїхала на IV Літню Літературну Школу у Карпатах, яку було організовано Центром Літературної Освіти. Думаю, що варто помістити фотозвіт з цієї події. Нашим стартом було заочне інтернет-знайомство і перша зустріч на вокзалі. Отже, рушаймо!

Дай затягнуся тобою

сигарети заводять більше, ніж ти,
а згораєш так само: швидко і не яскраво,
заспіваючи пісню, захочеш втекти:
може, вліво чи вправо,
може, мертво чи жваво,
може, щиро чи все-таки, може, лукаво?
головне, що захочеш втекти.

а ти знаєш, я не палю. не палю з того часу,
коли дав мені чути себе кам'яною.
ти відкрив у мені лиш велику відразу,
обливаючи серце купою гною,
але "дай затягнутися" — кричу я  щоразу,
просто дай затягнуся тобою.

Двері зачиняються

Ще п'ять хвилин, ти почекай, ще зовсім трохи.
Хіба спізнитися й уже не можна?
Нехай завмруть усі віки і всі епохи,
допоки попрощаємось тривожно:

— Ти знаєш, скільки слів я не сказала?
— Ти знаєш, скільки слів я не сказав.
— Чекатиму так само, як чекала,
бо не розв'яжеш те, що зав'язав.

Ще мить стою, дивлюся в її очі,
в яких дощі вже, може, починаються.
Досі не знаю: хочу чи не хочу.

Обережно.
Двері зачиняються.

Про тебе — всі мої вірші

про тебе — всі мої вірші,
про мене — всі твої фрази
і, чесно, забуваю про інших,
коли ми з тобою разом.

разом? а, може, далеко?
забудем, як грім прогримить.
у мене від тебе — спека,
у тебе — душа горить.

а нас це не знищить, любий?
смієшся ти над словами.
а губи цілують в губи,
обпалюючи вогнями

За стіною

залишив він холодний чорний чай,
залишила вона холодні свої мрії.
ти хочеш щастя? просто відчувай.
для нього не потрібні якісь дії.

вона кричала всі чужі слова,
він же — кидався холодно мовчанням,
а у сусідів вже боліла голова,
хто зможе спати, чуючи страждання?

в кінці тих сварок крики оніміли,
та за стіною, вже за декілька годин,
сусіди все ще не заснули — червоніли
від звукових палких падінь й вершин.

Твої губи тремтять від слів

Твої губи тремтять від слів,
розумію тебе, обіймаю.
Вогник наш вже не тлів — горів,
кожну іскру в серцях тримаєм.

Забуваєш про справи денні,
коли слухаєш подих мій,
і думки у очах неписьменні —
стільки грає у них стихій!

Ти не бійся. Ти будь зі мною
і забудь про усе сумне.
Я торкаю тебе рукою,
ти цілуєш у сні мене.

Моя релігія

з неї малюють картини митці віків
і пишуть про неї поети усіх епох,
але ні до чого це все серед вогнів,
яким стає тісно в маленькій кімнаті для двох.

для чого читати чужі солодкі слова,
коли існує один серед тих багатьох,
який боготворить її думки та дива,
який одночасно для неї свій власний бог.

зникають бар'єри життєві назавжди тоді
і вже не існує законів та перешкод:
моя релігія вирує у твоїй воді,
моя релігія у штормі німих насолод.

Photo: Summertime Sadness

Так починався наш фотодень в улюбленому дендропарку "Олександрія"

Вирвані сторінки із щоденника

У минулому році, коли я вступала в Університет інформаційних технологій та мененджменту в Жешові (далі ВСІЗ), вирішила вести хоча б протягом цього часу щоденник, аби запам'ятати усе те, що відбувалося. Моя лінь до записування усіляких дрібничок щоденно все-таки вбила мене, але я встигла зафіксувати декілька милих моментів.

Між нами

між нами стільки кілометрів, часові пояси,
мільйони парканів та стін товстенних,
та все одно я отримую твої імпульси,
та все одно я тону у словах щоденних.
безліч душевних виступів у переходах
і стільки ж, не менше, пожеж між нами.
ти граєш  у всіх моїх епізодах,
я граю у кожній твоїй мелодрамі.
між нами вже стільки списаних літер,
слів милозвучних, мовчання німого,
але замість тебе розкаже вітер,
а я посміхнуся до сонця твого.
між нами багато дверей та вікон,
а протягів, ні одного, між нами.
ти вийдеш на вулицю, я — на балкон,
ми просто обіймемося рядками.
а, знаєш, хотілося б хоч колись:
почути;
побачити;
поруч сісти.
живи де завгодно, але не змінись,
а я обіцяю тобі відповісти.

Отак живеш думками наперед...

Отак живеш думками наперед:

вже вісімнадцять, завтра тридцять два.

Так час всю молодість враз відбере

і вже не йтимуть на папір слова.

Пишу сьогодні, завтра краще вмерти.

Я без пера не в змозі існувати,

бо що тобі вкладатиму в конверти,

крім тих віршів, що звикла відсилати?

Крапки

Коли я згадую слова ті несказані,
у животі горить саме багаття,
а в голові ж — як в крижаному океані.
Скажіть, за що мені таке прокляття?

Ти питаєш щохвилини про кінець,
а для чого тоді був початок?
І не знаєш, як звести все нанівець,
написавши уже стільки крапок.

А що крапки? Плями на папері...
Та на серці — наскрізь прострелило.
Ти вже знаєш, що підеш за двері,
ти не знаєш, що мене убило.

Чергову ніч я задаю питання...

Чергову ніч я задаю питання,
для чого тільки зараз у цю пору
я, замість сну або хоча б мовчання,
не можу вийти з віршів коридору?

Вони летять, як листя із дерев,
а я не знаю — добре чи погано,
коли ти пишеш так ось без перерв
і як назватися — митцем чи графоманом?

Слова біжать, не слухаються рими,
вірші для себе лиш в душі ростуть.
А що як авторські словесні пілігрими
стрінуть бездушних й вирішать тонуть?

У світі одна

Gino Severini. La Danseuse, 1915

Вона пішла, забираючи

свою вибухівку,

найкращу платівку

і кожну путівку

від мене 

у своє життя.

Кімнати пусті вже

і стало так тихо,

а дихати-дихати,

дихати-дихать

так важко, 

зникає поволі серцебиття.

А ти б малювала мій погляд

зажурений в море,

занурений в горе

і втоплений 

в пляшці вина.

Вертайся скоріше

мене малювати,

мене відчувати,

в очах танцювати,

бо хто замість тебе? 

Ти в світі одна

Це спам

Сон кличе,

не можу я більше чекати,

сидіти,

гортати 

в книжках свої сни.

Ти прийдеш

й одразу питатимеш в себе,

для чого так треба,

що так темно в небі,

а в ліжку у мене вже стільки весни?

Ти вибач, я мала чекати,

співати,

кохати,

в думках прибирати, 

де справді бедлам.

А, може, у сні 

напишу я слова,

кругом йде голова,

що була неправа.

Ти відмітиш як спам

Шторм

У тій чашці з морським малюнком

пігулкою плаче шторм.

А ти граєшся поцілунком,

забуваєш, хто за кермом.

Я ж не граю, ніжна з тобою,

щоб від щастя ти полетів.

А у морі хвилі горою,

шторм вирує без почуттів

Світ

Вони не хочуть псувати своє здоров'я сигаретами,
але псують його фальшивими словами.
Вони здаються собі такими дорослими і навіть не знають,
що кричать уві сні: "Заберіть до мами!"

Відрізнити брехню від правди з їхніх вуст так само важко,
як і помітити різницю між "Пепсі" та "Колою",
більше того, вони самі не зуміли би розрізнити
ні перше, ні друге.

Вони біжать за світом, наздоганяють усе найкраще,
втікаючи від самих себе.
Ніколи не почуваються щасливими, щастя ж у простому,
а їм хочеться перестрибнути небо.

А ти йдеш серед натовпу людей, знімаєш маску
і одразу ж обличчя ховаєш,
бо будеш принижений, закиданий докорами пустих слів,
через те, що ти інший, через те, що не граєш.

Ти читаєш мене губами

Ти читаєш мене губами.
Тільки важко мені зрозуміти:
все, що було сьогодні між нами —
погортати і книжку закрити?

Ти біжиш за моїми очима,
погляд кинувши в моє життя,
і чекаєш, допоки відчиню
твоє щастя в своїх почуттях.

Ти забув, що існують жарти,
дико я над тобою сміюсь,
а в перервах, коли стає жарко,
я цілую тебе і боюсь