Твої вулиці зливами плачуть...

Photo © Taras Dzedzey

твої вулиці зливами плачуть,
я іду до своєї колії,
я іду як людина незряча,
а думки у тобі такі голі і
так беззахисно ти відчиняєш
вікна в тихій без мене кімнаті.
згадуєш, як щодня називаєш,
коли метри між нами кляті,
коли мілі- і коли кіло-,
коли карта, коли півглобуса,
коли тіло так близько до тіла,
коли голос далеко до голосу.
я вертаюсь – мені відкриваєш,
знаєш, як я люблю забувати.
коли в тебе вже слів немає,
починаю вірші писати.

До зустрічі, Львів

добирали слова, не писали листів,
цілували у снах, не прощали, прощавшись
назавжди чи на тиждень: "до зустрічі, Львів!
пам'ятатимеш нас у тобі заблукавших?"
пам'ятатиму Львів: лабіринти із кави,
вічно шумні вокзали, рідко тихі зупинки,
а у нашій історії — недописані глави.
Львове, прошу, не вирви із книги сторінки