Грань

кілометри заглушують простір,
у масштабі — це кілька торкань,
божевільні ідуть на розстріл
і між нами стирається грань,
бо на ній уже всі маршрути,
що ведуть до чужих вокзалів
нас вокзали не хочуть забути,
потяги — оминають далі.
ще масштабів таких не існує,
а у просторі — кілька торкань.
наші поcтріли всі уже чують:
божевільні
стирають
грань

Échafaud

чужа постіль вже зовсім не гріє,
чужі очі колись були рідні,
а думки — як старі повії:
холодні, доступні, фригідні.
і слова твої в ме́ні безплідні
ще колись так були необхі́дні,
зараз, мабуть, лише обхідні́.
скажеш, так? я назло тобі: "ні!".
із вокзалу — у потяг,
а з потягу — знов на вокзал.
знаєш, цей нескінчений протяг
з поцілунками в інтервал
не клади мені в пам'ять,
прошу, не клади мені в рот
букет спогадів. вони манять
на останній етап — ешафот

Disorder

ти впадаєш так дзвінко в депресію,
я влітаю байдуже в апатію,
а плюсів в мені хоча б десять є?
розміняла на мінуси, всі розтратила.
назбирала з твоєї душі собі квіти,
залишала натомість душевні хвороби,
твої очі палали немов малахіти
у моїй крижаній оздобі.
ти впадаєш понуро у відчай,
я лечу у свою параною.
допитаєш мене як слідчий,
скільки плюсів в мені і хто я?
ти цілуєш мене в божевілля,
я дарую тобі психоз
як загальний наркоз
чи солодкий гіпноз.
ти п'яниш, завтра буде похмілля,
та сьогодні лише передоз.

Твої вулиці зливами плачуть...

Photo © Taras Dzedzey

твої вулиці зливами плачуть,
я іду до своєї колії,
я іду як людина незряча,
а думки у тобі такі голі і
так беззахисно ти відчиняєш
вікна в тихій без мене кімнаті.
згадуєш, як щодня називаєш,
коли метри між нами кляті,
коли мілі- і коли кіло-,
коли карта, коли півглобуса,
коли тіло так близько до тіла,
коли голос далеко до голосу.
я вертаюсь – мені відкриваєш,
знаєш, як я люблю забувати.
коли в тебе вже слів немає,
починаю вірші писати.

До зустрічі, Львів

добирали слова, не писали листів,
цілували у снах, не прощали, прощавшись
назавжди чи на тиждень: "до зустрічі, Львів!
пам'ятатимеш нас у тобі заблукавших?"
пам'ятатиму Львів: лабіринти із кави,
вічно шумні вокзали, рідко тихі зупинки,
а у нашій історії — недописані глави.
Львове, прошу, не вирви із книги сторінки

Знаєш, я люблю дороги, далекі поїздки...

знаєш, я люблю дороги,
далекі поїздки:

лягаєш так у потязі від знемоги,
а твій сусід дістає свій плеєр і старі сіді-диски,
потім бачить твої заховані десь у думках очі,
ховає одразу:
"а знаєш, я колись у 85-тому теж їхав у Львів сам, розкажу, хочеш?" -
і фраза побіжить, наздоганяючи фразу,
наздоганяючи час.

знаєш, я люблю поїздки, нерідний плацкарт -
далеко не перший клас
і кожного разу новий старт.
ти їдеш, перебираєш думками,
минаючи міста, де не просто вокзали,
не просто приїжджі з сумками й візками -
тут теж думали, будували, ламали,
а потім забили і не згадали -
як ти, так і інші, мабуть,
а поїзд вже їде немало,
по рельсам шепоче: "згуби думки, забудь".

а знаєш, я люблю дороги, дешевий чай,
вузлики протягів і холодну постіль.
музику включай, думки виключай,
закінчиться пісня, вони вже як гості
незвані прийшли. не будеш спати, спитаєш у свого сусіда,
перериваючи його розповідь про вісімдесятп'ятий,
кого він відвідав, де був, куди їде.
він вдасть, що у нього у вухах вата,
дістане свій програвач, довго шукатиме кнопку play
і вкотре зрозуміє що сіді вже не працює.
а тим часом, жбурляючи безжально людей,
поїзд так невчасно собі загальмує

02/09/2013

Вітер зірве листок календарний

вітер зірве листок календарний,

а вечори уже не гарячі,
безсонні ночі довгі і марні,
холодні руки мої тремтячі.
запах дощу п’янкий сьогодні
вікна відчинить в моїй уяві,
думки відчинить твої голодні,
очі пожвавить чиїсь такі мляві.
осінь встигає вогнем спалахнути:
когось відкине, когось прихилить.
серпень не може не надихнути,
вересень нас уже не зупинить

Відцвіла

спорожніла душа хоче пити,
спустошене серце хоче тепла,
зав’яли давно вже всі квіти
в кімнаті й мені: «чуєш? я відцвіла».
осінь, знаєш, давно вже хотіла,
щоб ти зайшла у холодні двері,
до мого без дихання тіла,
та все ще теплих артерій,

щоб протягів ти наробила,
щоб довго я вже не цвіла,
щоб все неживе в мені вбила,
яке я так довго кляла
в рядках, у думках, у безсонні,

і бачу я, осінь, у твої очах
калюжі від сліз бездонні,
на щастя, у мене – покритий дах.