Вінки тернові

десь на небі боги обирають найгіршу смерть,
на землі вже хтось п’яний не першим келихом крові.
пропоную тобі ще до півночі рівно чверть,
виправдовуйся, дивлячись в очі мої калинові.
ти стріляв вже у матір, а як будеш далі жити?
у сусідів, гріючи руки у нас на серці?
люди йдуть на майдан, а у горах чути трембіти,
бо достатньо уже твоїх вічних безглуздих інерцій.
десь на небі боги обирають найкращий час,
на землі вже хтось п’яний не першим келихом крові,
вирвав квіти з волосся – останній наказ дня нас.
Україна тобі вже сплела вінки тернові.

Північ

ти відпускаєш усіх своїх привидів,
усіх демонів у мої собори.
здоровий глузд непомітно вилетів,
безслідно зник, а лишився хворий.
ще кілька кроків до вокзальних кас
і кілька подихів до швидких затяжок:
давно не римується, що єднало нас
і не римується, що промовчиш — не скажеш.
розірвемо назавжди дурні і пусті умови,
вже адвокати шукають собі адвокатів,
рівно в опівніч вбиває мене невідомий,
рівно опівночі не можеш без мене спати

Змова

твої мрії ще діють, хоч візи давно не дійсні
і немає у паспорті місць на штампи й відмітки,
я цілую твої вогнепальні уявні наскрізні,
розриваєш важкі окови і всі мої клітки.
сенс загубиться у перекладі з мови на мову,
ти додаш щось із доторків, мішатимеш цукор у каві.
твої очі горять, а це значить, у змові ми знову,
швидко кава холоне: дощ у Києві, сніг у Варшаві.
набираємо швидкість і йдемо до пекла по колу,
десь в могилі Данте перепише усі свої твори,
фігуруємо разом з тобою в прологах і протоколах,
обіймеш мене вихором, а я заберу тебе морем