biker love

звуки від вітру розривають твій простір.
дихаєш швидко. лежиш бездиханно.
ти задихаєшся від злості і млості.
партії всі вже між вами зіграно

скрегіт від гальм. зупинились колеса.
на тілі багато слідів від ударів.
добре, що ти була нетвереза.
добре, що ти була якнайдалі.

будеш страждати ти. хочеш-не хочеш,
рви свою шкіру і божеволій.
байкери вміють зробити боляче,
просто самі так бояться болю

Letters

вона писала до мене ночами листи,
сподіваючись, що буду згадувати і читати.
спогади як цегли, слова - прості:
про думки, про болі і час: ти-я, я-ти.

вона писала, приховуючи свій страх і нерви,
крадучи ненайкращі слова поетів,
крадучи рядки, котрі вони вже стерли,
забуваючи про якийсь із своїх сюжетів.

вона писала з надією, що побачу,
вона писала з надією, що не зауважу
різкі зміни почерку й сліди від плачу,
а насправді знала що помічу й щось скажу.

вона писала про дім, про міста, про дорогу,
писала про щось цінне, про години та дні.
я вчив на пам'ять й читав їх усі до одного,
навіть якщо вона надсилала їх не мені.

навіть якщо вона не надсилала їх зовсім

my god

шкіра у темряві пульсує до губ,
вени малюють свою залізницю.
я пропускаю у книгах вступ,
вступ хочу свій – той, що часто сниться.
вступ хочу свій, пропущу епілог,
хай всі кінці мають власні початки,
хай хтось для когось свій власний бог,
бог залишає щось більше, ніж згадку

South

вже давно усі мрії позбавлені простого терпіння,
на шершавих пальцях – вічний сигаретний запах.
недостатньо тепла, бо в країні немає півдня,
бо вже південь відірваний на всіх паперових мапах.
ти береш мою руку, а очі б'ють струмом в очі,
ти торкаєш легенько шкіру – стріляєш в саме зап'ястя.
ти мовчиш, я питаю, чи хочеш. мовчиш і хочеш –
ані слова, немов після сповіді і перед причастям.
ти приходиш геть тихо, я чую непевні кроки,
ми розпишем колись всі дні по містах і датах.
я б сказала, мабуть, щоб ти йшов на чотири боки,
але південь уже відірвали на всіх наших картах

the happiness of heaven

вже стихли пожежі на вулицях, але вибухають на тілі
і дотики пальців нагадують останні забуті маршрути.
читаєш слова перед сном такі безнадійно зотлілі,
складаю рядки у вірші, щоб тебе не забути.
рубцями на шкірі залишились безсенсовні шрами,
стираються лінії умовних кордонів і меж,
рахуються відстані в миль і у дотик між нами,
рахується час, як зі мною поруч заснеш.
і кожний наступний ранок розріже безжально простір,
і сонце відділить для нас трохи свого щасливого неба,
а я у цю ніч засинатиму, мабуть, о шостій.
цілую тебе віршами, ламаючи свої ребра

Every

і кожна ніч – як гарячі обійми,
і кожний ранок – несподіваний в часі.
між нами – вогонь, у країні – війни,
нас – не помітять, країну – загасять.
і кожний день – як перон вокзалу,
і кожний раз – так, немов би вперше:
зранку забули, що вночі не сказали
в Варшаві, у Києві та в Будапешті.
і кожна розмова – чим ближче, тим далі,
і кожне мовчання зав’язує рими,
бо поки мене розбереш на деталі,
тебе закидаю віршами глухими.
нічні думки розтають на світанку,
міцний алкоголь замаскує мігрені,
а кожний раз – так, немов наостанку,
а кожний сон – так, немов вже здійснений

Saturday

швидкі торкання і хмари диму. щоденні фрази. щоночі - рани.

емоцій, може, вже більше ніж рими. порвали біблії, талмуди, корани.
забудеш номер. залишиш дотик. вже менше цукру. ще трошки кави.
твій новий відлік уже з суботи. старе життя і нові вистави.
нові проблеми. старі плейлисти. під шум вокзалів читають вірші.
контроль втрачають вночі садисти. я потребую твоєї тиші.
я потребую вічність в годині. твій новий відлік у кожній суботі.
війну у рідній й чужій країні ми виграєм разом, але вже потім

Sleep

спати з тобою? як дим у моїх легенях.
спати без тебе? як брак банального кисню.
де будуть мрії без тебе мої здійснені?
знову слова загублю в собі ненавмисно,
а ось, коли вже забракне у тебе слів,
в мені між ребрами ріжуть болюче вірші.
хто проведе репортаж із середини снів?
знаєш, коли без рядків — то декуди гірше,
знаєш, коли без шрамів — не зовсім просто.
ти засинаєш? я буду тобі шепотіти.
спати з тобою — це значить на двох один простір,
спати без тебе — це значить до тебе хотіти

Breath

нічне місто горить у святкових мотивах,

запітніле вікно мого нешвидкого авто,

я дзвоню тобі у нестримних миттєвих поривах,

я дзвоню і мовчу, а ти не питаєш: «це хто?»

я минаю поволі самотні знайомі проспекти,

ти розкажеш у слухавку останні новини,

я боюсь говорити як свідомий боїться секти

і затримаю подих в якому вже стільки провини.

ти зіб’єшся з розмови, спіткнешся своєю ходою,

шукаючи необхідні слова і забуті сліди,

дихай разом зі мною.

дихай разом зі мною цією зимою.

дихай разом зі мною не тільки цією зимою,

лиш почни і дихай зі мною завжди

Північ

ти відпускаєш усіх своїх привидів,
усіх демонів у мої собори.
здоровий глузд непомітно вилетів,
безслідно зник, а лишився хворий.
ще кілька кроків до вокзальних кас
і кілька подихів до швидких затяжок:
давно не римується, що єднало нас
і не римується, що промовчиш — не скажеш.
розірвемо назавжди дурні і пусті умови,
вже адвокати шукають собі адвокатів,
рівно в опівніч вбиває мене невідомий,
рівно опівночі не можеш без мене спати

Уривки

музика зі сльозами підписала контракт,
а душі перечекати би кілька сезонів,
з дощем перебігти в ритмічний такт
подалі від умовних й реальних кордонів.
перехворіти б усі погодні прогнози,
перемовчати б усі крикливі образи,
переплакати б усі громи і сльози,
перемотати б пусті бутафорні фрази.
фрази? хай їх зажує приймач,
хай попсує твої платівки.
книжка розірвана, ти пробач,
з повісті люблю лише уривки

Échafaud

чужа постіль вже зовсім не гріє,
чужі очі колись були рідні,
а думки — як старі повії:
холодні, доступні, фригідні.
і слова твої в ме́ні безплідні
ще колись так були необхі́дні,
зараз, мабуть, лише обхідні́.
скажеш, так? я назло тобі: "ні!".
із вокзалу — у потяг,
а з потягу — знов на вокзал.
знаєш, цей нескінчений протяг
з поцілунками в інтервал
не клади мені в пам'ять,
прошу, не клади мені в рот
букет спогадів. вони манять
на останній етап — ешафот

Disorder

ти впадаєш так дзвінко в депресію,
я влітаю байдуже в апатію,
а плюсів в мені хоча б десять є?
розміняла на мінуси, всі розтратила.
назбирала з твоєї душі собі квіти,
залишала натомість душевні хвороби,
твої очі палали немов малахіти
у моїй крижаній оздобі.
ти впадаєш понуро у відчай,
я лечу у свою параною.
допитаєш мене як слідчий,
скільки плюсів в мені і хто я?
ти цілуєш мене в божевілля,
я дарую тобі психоз
як загальний наркоз
чи солодкий гіпноз.
ти п'яниш, завтра буде похмілля,
та сьогодні лише передоз.

Твої вулиці зливами плачуть...

Photo © Taras Dzedzey

твої вулиці зливами плачуть,
я іду до своєї колії,
я іду як людина незряча,
а думки у тобі такі голі і
так беззахисно ти відчиняєш
вікна в тихій без мене кімнаті.
згадуєш, як щодня називаєш,
коли метри між нами кляті,
коли мілі- і коли кіло-,
коли карта, коли півглобуса,
коли тіло так близько до тіла,
коли голос далеко до голосу.
я вертаюсь – мені відкриваєш,
знаєш, як я люблю забувати.
коли в тебе вже слів немає,
починаю вірші писати.

До зустрічі, Львів

добирали слова, не писали листів,
цілували у снах, не прощали, прощавшись
назавжди чи на тиждень: "до зустрічі, Львів!
пам'ятатимеш нас у тобі заблукавших?"
пам'ятатиму Львів: лабіринти із кави,
вічно шумні вокзали, рідко тихі зупинки,
а у нашій історії — недописані глави.
Львове, прошу, не вирви із книги сторінки

Знаєш, я люблю дороги, далекі поїздки...

знаєш, я люблю дороги,
далекі поїздки:

лягаєш так у потязі від знемоги,
а твій сусід дістає свій плеєр і старі сіді-диски,
потім бачить твої заховані десь у думках очі,
ховає одразу:
"а знаєш, я колись у 85-тому теж їхав у Львів сам, розкажу, хочеш?" -
і фраза побіжить, наздоганяючи фразу,
наздоганяючи час.

знаєш, я люблю поїздки, нерідний плацкарт -
далеко не перший клас
і кожного разу новий старт.
ти їдеш, перебираєш думками,
минаючи міста, де не просто вокзали,
не просто приїжджі з сумками й візками -
тут теж думали, будували, ламали,
а потім забили і не згадали -
як ти, так і інші, мабуть,
а поїзд вже їде немало,
по рельсам шепоче: "згуби думки, забудь".

а знаєш, я люблю дороги, дешевий чай,
вузлики протягів і холодну постіль.
музику включай, думки виключай,
закінчиться пісня, вони вже як гості
незвані прийшли. не будеш спати, спитаєш у свого сусіда,
перериваючи його розповідь про вісімдесятп'ятий,
кого він відвідав, де був, куди їде.
він вдасть, що у нього у вухах вата,
дістане свій програвач, довго шукатиме кнопку play
і вкотре зрозуміє що сіді вже не працює.
а тим часом, жбурляючи безжально людей,
поїзд так невчасно собі загальмує

02/09/2013

Вітер зірве листок календарний

вітер зірве листок календарний,

а вечори уже не гарячі,
безсонні ночі довгі і марні,
холодні руки мої тремтячі.
запах дощу п’янкий сьогодні
вікна відчинить в моїй уяві,
думки відчинить твої голодні,
очі пожвавить чиїсь такі мляві.
осінь встигає вогнем спалахнути:
когось відкине, когось прихилить.
серпень не може не надихнути,
вересень нас уже не зупинить

Відцвіла

спорожніла душа хоче пити,
спустошене серце хоче тепла,
зав’яли давно вже всі квіти
в кімнаті й мені: «чуєш? я відцвіла».
осінь, знаєш, давно вже хотіла,
щоб ти зайшла у холодні двері,
до мого без дихання тіла,
та все ще теплих артерій,

щоб протягів ти наробила,
щоб довго я вже не цвіла,
щоб все неживе в мені вбила,
яке я так довго кляла
в рядках, у думках, у безсонні,

і бачу я, осінь, у твої очах
калюжі від сліз бездонні,
на щастя, у мене – покритий дах.

Буду твоїм океаном

хочу стати океаном у твоїх руках.
лоскотати хвилями тебе спокійно,
враз зірвати штормом швидко дах
й зашуміти гучно, емоційно.
а ти знаєш, скільки є між нами
балів у шкалі Бофорта?
я тебе кохатиму вітрами,
будеш ти єдиним моїм портом.
скільки б не тривав між нами штиль,
як би не лякали нас тумани,
скільки би не було слів до тебе й миль,
твоїм тільки буду океаном.

До чорта

знаєш, до чорта всі ті перешкоди
в хвилинах, у метрах, у наших думках.
до чорта умовні на картах широти
і зірвані дроти,
і вічні чекання у телефонних гудках.
прощатимусь зараз із кожним стражданням,
із кожним чеканням,
ваганням-мовчанням
холодних самотніх купе.
хай йде все до чорта,
я, може, і горда,
хай трісне аорта,
до чорта. до чорта тебе