Буду твоїм океаном

хочу стати океаном у твоїх руках.
лоскотати хвилями тебе спокійно,
враз зірвати штормом швидко дах
й зашуміти гучно, емоційно.
а ти знаєш, скільки є між нами
балів у шкалі Бофорта?
я тебе кохатиму вітрами,
будеш ти єдиним моїм портом.
скільки б не тривав між нами штиль,
як би не лякали нас тумани,
скільки би не було слів до тебе й миль,
твоїм тільки буду океаном.

До чорта

знаєш, до чорта всі ті перешкоди
в хвилинах, у метрах, у наших думках.
до чорта умовні на картах широти
і зірвані дроти,
і вічні чекання у телефонних гудках.
прощатимусь зараз із кожним стражданням,
із кожним чеканням,
ваганням-мовчанням
холодних самотніх купе.
хай йде все до чорта,
я, може, і горда,
хай трісне аорта,
до чорта. до чорта тебе

Вчора. Сьогодні. Щоночі

навколо твій сигаретний дим,

я вдихаю тебе, видихаю.

жадібно. швидко. разом із ним

ти — шкідлива звичка, а я — зловживаю.

ти заварюєш мене як каву гарячу
без цукру й краплини вершків.
я не знаю насправді, що для тебе значу,
але дуже багато слів,
із яких зрозуміла вчора,
                                    сьогодні,
                                                  щоночі:
я тобою хвора,
          вечори без мене холодні,
                   снів без тебе я вже не хочу.
я ж причина твого безсоння —
і не тільки в листах електронних

Твоє море

твоє море мене цілує,
пестить, вірші читає, шумить,
рани зцілює хвилями всує
і так дивно, що саме в цю мить,
воно чує, де в мене болить,
де кричить.
твоє море мене штормить.
і кипить
моє серце — б/у апарат.
не рахую биття. не ділю на хвилини.
твоє море вже чуло стільки кантат,
та, на жаль, трагічної картини.

Торкнись мене

ти пам'ятаєш, як злизував із губ мій шепіт?
а зараз я навіть не знаю,
де ти,
де твої намети?
чим зігрітий? може, чаєм,
кавою чи кимось іншим?
поки я ще зустрічаю
й проводжаю сотні віршів,
поки я ще розглядаю
фото із тобою разом,
на яких мене немає,
на яких не буду з часом,
ти торкнись мене так тихо.
ти торкнись мого конверта.
може, буду згодом дихать,
хоч на серці рана здерта.

Travel Guide

Ми їздимо світом
і кажемо, може, кожного разу:
"О так, я хотіла би жити,
тут, де в душі більше місця для джазу".
В старому місті Лева,
чи навіть у вічно вишуканій Празі,
де мелодійно шумлять дерева,
чи там, де всі люди в морській чудовій засмазі.
А я думаю, що могла б переїхати у Китай
і сидіти над Хайхе з пляшкою рому,
та тобі прошепочу тихо я: "Забирай.
Ти мене забирай лиш до свого дому".

Ми зберемо згодом з усього світу,
мільйони фото, карт і монет,
щоб згадати колись, як гуляли літом,
де Шекспір написав свій перший сонет.
Разом будемо пити ароматну каву,
яку ще давно нам Відень відкрив.
Десь, може, затишно і дуже яскраво,
але в тобі — мій світ, ти мене підкорив.

У тобі є щось досконале з Берліну,
щось похмуре із Праги, щось бурхливе із Риги,
де не була я, і в яку не заїхала би країну,
в кожній бачила трохи твоєї інтриги.
І, повертаючись квапливо додому, щоразу
я забувала Вежу Пізанську й величний Біг-Бен,
ти — моє місто без жодного дороговказу,
а я твого міста — вірний абориген.

Тринадцять віршів

написала уже для тебе тринадцять віршів від руки,
хоча я ще ніколи й не торкалась, сп'янівши,
твоєї щоки,
більше того, я навіть не уявляю
у цю мить,
чи колюча вона зрання?
і від доторків моїх, не знаю,
чи горить?

а ти досі ніколи не бачив на власні очі,
як я сплю
і не знаєш, чи снишся мені, цього так хочеш.
теж молю,
щоб заходив до мене, залишався зі мною
вночі
і прошу, як я буду занадто сумною,
обійми, не кричи,

бо між нами не більше, ніж нуль смс,
нуль листів.
та лиш сонце одне гріє й світить з небес,
а між нами мільйони мостів,
якими ще треба з тобою колись пройти
і не раз,
бо між нами тринадцять віршів теплоти,
сотні фраз.

Лист (Знову лід)

"привіт. як ти? що нового? чим живеш сьогодні?
у нас зима, в мені сніжить," —
пишу я листа, гаряче сумую, пальці холодні, —
"а серце тебе відчуває, дрижить.

ми живемо і дивимося то за спину, то комусь вслід,
замість того, щоб просто дивитись під ноги,
під якими лід, вода, знову лід,
і немає ні в кого тривоги
щодо першої допомоги.

знову лід. пам'ятаєш нашу школу, класи, уроки обж,
де розповідали, як жити безпечно?
вони знали тоді, що життя слизьке, холодне, чуже?" —
як завжди я пишу щось не дуже доречне, —

"знову лід. він, мабуть, піді мною тріснув.
в душі холодно, горло захрипло, кашляю бідними римами.
якщо знайду якусь думку прісну,
то загублю ж одразу. зігрій мене, зроби чаю з цитринами.

знову лід. офіціант помилився, я ж хотіла твого гарячого чаю,
я ж хотіла зігрітись, холод вже пробирає,
а лід добре тільки у спеку."— думаю про тебе, сумую, зітхаю —
"в мене ж спеки без тебе немає..."

Ти так далеко, чуєш?

ти так далеко, чуєш? ти. далеко. так.
не відчуваю подиху твого, не бачу очі,
а, може, ти захочеш — прилетить літак,
бо знаєш добре, що я дуже хочу.

ти так далеко, чуєш, ближче ти
стаєш із кожною секундою розмови.
тобі вдається в мене увійти,
оргазми прочитати непрозові.

а ти далеко. чуєш, так не може бути,
бо просто ти не маєш на це права.
ти близько. досить вічної отрути.
піду заварювати на двох каву.

ЛітШкола в Карпатах: мікс навчання, відпочинку і найкращих емоцій

Так склалося, що в цьому році, обравши чудовий відпочинок та пройшовши відбір, я поїхала на IV Літню Літературну Школу у Карпатах, яку було організовано Центром Літературної Освіти. Думаю, що варто помістити фотозвіт з цієї події. Нашим стартом було заочне інтернет-знайомство і перша зустріч на вокзалі. Отже, рушаймо!

Дай затягнуся тобою

сигарети заводять більше, ніж ти,
а згораєш так само: швидко і не яскраво,
заспіваючи пісню, захочеш втекти:
може, вліво чи вправо,
може, мертво чи жваво,
може, щиро чи все-таки, може, лукаво?
головне, що захочеш втекти.

а ти знаєш, я не палю. не палю з того часу,
коли дав мені чути себе кам'яною.
ти відкрив у мені лиш велику відразу,
обливаючи серце купою гною,
але "дай затягнутися" — кричу я  щоразу,
просто дай затягнуся тобою.

Двері зачиняються

Ще п'ять хвилин, ти почекай, ще зовсім трохи.
Хіба спізнитися й уже не можна?
Нехай завмруть усі віки і всі епохи,
допоки попрощаємось тривожно:

— Ти знаєш, скільки слів я не сказала?
— Ти знаєш, скільки слів я не сказав.
— Чекатиму так само, як чекала,
бо не розв'яжеш те, що зав'язав.

Ще мить стою, дивлюся в її очі,
в яких дощі вже, може, починаються.
Досі не знаю: хочу чи не хочу.

Обережно.
Двері зачиняються.

Про тебе — всі мої вірші

про тебе — всі мої вірші,
про мене — всі твої фрази
і, чесно, забуваю про інших,
коли ми з тобою разом.

разом? а, може, далеко?
забудем, як грім прогримить.
у мене від тебе — спека,
у тебе — душа горить.

а нас це не знищить, любий?
смієшся ти над словами.
а губи цілують в губи,
обпалюючи вогнями

За стіною

залишив він холодний чорний чай,
залишила вона холодні свої мрії.
ти хочеш щастя? просто відчувай.
для нього не потрібні якісь дії.

вона кричала всі чужі слова,
він же — кидався холодно мовчанням,
а у сусідів вже боліла голова,
хто зможе спати, чуючи страждання?

в кінці тих сварок крики оніміли,
та за стіною, вже за декілька годин,
сусіди все ще не заснули — червоніли
від звукових палких падінь й вершин.